Іммігранти трудової міграції в Україні: порятунок для економіки та потенційні загрози для суспільства 14.05.2026 12:06 Укрінформ Успішне відновлення економіки вимагатиме 4,5 мільйона додаткових робітників. Які ризики несе залучення іноземних іммігрантів?
За експертними оцінками, вітчизняний бізнес відчуває нестачу понад 3 мільйонів працівників. Після завершення війни, якщо повернення українських біженців затягнеться або не всі з них вирішать повернутися, потреба в робочій силі лише посилиться. За підрахунками Мінекономіки, для досягнення щорічного зростання ВВП на 7% до 2030 року країні знадобиться додатково 4,5 мільйона працівників. Одним із найочевидніших шляхів вирішення кадрової проблеми є залучення трудових мігрантів з-за кордону. Вже надходять повідомлення з різних регіонів України про прибуття “екзотичних” робітників з Непалу, Індії, Бангладеш. Ці новини викликають дискусії щодо можливих ризиків масового напливу іноземних трудових мігрантів, особливо враховуючи прогнози експертів, згідно з якими щорічна потреба в іммігрантах може сягати 300 тисяч осіб.
ІММІГРАЦІЯ – ЛИШЕ КОНТРОЛЬОВАНИЙ ПРОЦЕС З ВІДБОРКОЮ, ПРАВИЛАМИ ТА ЗАХОДАМИ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ
За даними науковців, демографічні втрати України внаслідок війни перевищили 10 мільйонів осіб. Це включає тих, хто виїхав за кордон, хто залишився на окупованих територіях, а також загиблих військових та мирних жителів. Для ринку праці наслідки ще більш руйнівні, адже країна втратила сотні тисяч працездатних громадян.
Тому не дивно, що під час опитувань 75% керівників українських компаній повідомили про дефіцит робочої сили, особливо в будівельній, сільськогосподарській та логістичній галузях. Не вистачає кадрів і в комунальній та бюджетній сферах.
Кадровий дефіцит означає не тільки стагнацію окремих бізнесів та уповільнення загального економічного розвитку. Це також становить загрозу для нашої й без того перевантаженої пенсійної системи. Кількість офіційно працевлаштованих вже менша, ніж кількість пенсіонерів. Солідарна система є ефективною лише тоді, коли на одного пенсіонера припадають 3-4 працюючих. В Україні ця пропорція недосяжна. Можливо, вирішенням стане масове залучення іноземних громадян до роботи (та до сплати ЄСВ і податків у нашій державі)…
Про необхідність масового залучення додаткових працівників з-за кордону говорять вже не перший рік. Отже, ця тема не є новою. Однак, зараз обговорення в публічному просторі стали значно інтенсивнішими. Це пов’язано як із сигналами про можливе швидке завершення війни, так і зі згаданими новинами про прибуття цілих груп іноземців для роботи в різних містах та регіонах України – до Івано-Франківська, на Черкащину, Хмельниччину, Київщину… Можливо, поштовхом до цих дискусій стала підготовка Стратегії державної міграційної політики України до 2035 року, або ж вплив зростаючої кількості інцидентів за участю мігрантів у Європі.
«Україна вже відчуває реальний дефіцит робочої сили. Тому ми змушені розглядати питання: чи готові ми не тільки повертати наших громадян, але й системно залучати людей ззовні. Йдеться про керовану імміграцію – політику з чіткими правилами та зрозумілими критеріями, яка відповідає потребам економіки», – підкреслив президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник, відкриваючи дискусію за круглим столом в Укрінформі на тему «Імміграція для відновлення: як Україні подолати дефіцит кадрів і зберегти безпеку».
Однак, це має бути не хаотичний, а суворо контрольований та керований процес у рамках державної політики залучення іноземних працівників. В іншому разі, ми ризикуємо повторити помилки деяких західних демократій, які свого часу були максимально відкриті для іммігрантів. У суспільно-політичному житті цих країн некорінне населення відіграє дедалі більшу (часто дестабілізуючу) роль, поглиблюються міжетнічні конфлікти, релігійні протиріччя, зростає рівень злочинності та терористичних загроз, а на околицях великих міст виникають справжні «гетто мігрантів».
В українських реаліях, враховуючи нашу глибоку демографічну кризу, посилену наймасштабнішою війною 21 століття, значними руйнуваннями та іншими ймовірними повоєнними потрясіннями, а також відсутність досвіду масового залучення трудових мігрантів, ця проблема може набути ще більших і загрозливіших масштабів.
Отже, систему заходів безпеки необхідно розробити та почати впроваджувати ще до того, як українські кордони перетнуть десятки чи сотні тисяч іноземних трудових мігрантів. Головним викликом при формуванні відповідної політики буде пошук балансу між потребами ринку праці, питаннями безпеки та готовністю суспільства до інтеграції нових жителів.
Реальні потреби в таких працівниках можна буде оцінити лише після того, як ми спробуємо бодай частково виправити кадрову ситуацію за рахунок внутрішніх ресурсів, зокрема, шляхом залучення частини економічно неактивного населення.