-
Віталій Мажара
CEO та керуючий партнер Greenwood Development
Архітектурні споруди часто оцінюються за їхнім зовнішнім виглядом, плануванням, використаними технологіями та ціною квадратного метра. Однак, справжній результат їхнього створення проявляється вже після завершення будівництва – у тому, як люди почуваються, пересуваються, взаємодіють та проводять свій день.
Некомфортний вхід, заплутані шляхи, темний двір або надмірно гнітючі розміри будівлі з часом стають звичними. Людський організм загалом здатен адаптуватися майже до всього. Чи то на щастя, чи на жаль, ми володіємо значним адаптивним потенціалом.
Проте, звикання до незручностей не призводить до підвищення якості середовища.
Архітектура впливає на нас з різних боків, зокрема на нашу поведінку та емоційний стан. Вона визначає, наскільки легко нам орієнтуватися, чи виходимо ми у двір, чи бажаємо прогулятися вулицею, чи відчуваємо себе захищеними, чи, навпаки, віддаємо перевагу перебуванню вдома. Водночас, простір може як підтримувати, так і виснажувати нас, або ж створювати постійний, непомітний дискомфорт.
Отже, завдання забудовника значно ширше, ніж просто зведення будівлі. По суті, він проєктує сценарій повсякденного життя.
Людський масштаб: чому одні будівлі підтримують, а інші пригнічують
Людині комфортніше перебувати у середовищі, яке вона може охопити поглядом без значної напруги. Саме тому забудова, що складається з трьох-п’яти поверхів, часто сприймається як більш приємна. Вона співвідноситься з людиною: небо здається ближчим, більше світла, краще відчувається атмосфера вулиці.
Коли ми пересуваємося містом, ми взаємодіємо переважно з першими чотирма-п’ятьма поверхами. Все, що знаходиться вище, поступово випадає з нашого щоденного сприйняття. Через це великі, невиразні фасади легко перетворюються на суцільну, монотонну масу.
Такі будівлі можуть справляти гнітюче враження самим своїм масштабом. Людина почувається дуже незначною, ніби від неї в цьому оточенні нічого не залежить.
Висотна забудова має сенс там, де простір справді обмежений. Нью-Йорк, Токіо чи Сінгапур розвивалися вгору через нестачу землі. Однак, навіть економічно обґрунтована висотність не звільняє забудовника від обов’язку створити належний зв’язок між людиною, будинком та вулицею.
Цей зв’язок добре ілюструється на прикладі подвір’я. Мешканці нижніх поверхів частіше спостерігають за життям на рівні вулиці, виходять назовні та сприймають двір як продовження свого житла. Зі збільшенням висоти проживання, контакт із зовнішнім світом слабшає.
Сценарій перебування важливіший за візуальне сприйняття
Будинок має гармоніювати з конкретним місцем: його ландшафтом, кліматом, водними ресурсами, навколишньою забудовою та маршрутами пересування людей. Вдале рішення підкреслює переваги локації та мінімізує її недоліки.
Коли типовий проєкт просто переноситься на нову ділянку, відбувається протилежний ефект: земля змушується адаптуватися до будівлі. Як наслідок, втрачається унікальний характер місця, а разом з ним – частина емоційної цінності проєкту.
Це особливо актуально для природних локацій. Ліс, гори, водойми та рельєф самі по собі ще не гарантують позитивного досвіду. Необхідно створити сценарій взаємодії з ними.
У Дніпрі річка розташована безпосередньо біля міста, проте в багатьох місцях її відгороджує широка автомобільна дорога. Вода є, але повсякденного контакту з нею майже немає. Водночас, невеличкий струмок може стати значущою частиною оточення, якщо поруч облаштувати стежку, місця для відпочинку та зручний доступ до води.
Значення має не розмір природного об’єкта. Важливо те, як людина взаємодіє з ним.
Подібним чином працюють краєвиди. Існує цікавий принцип, який іноді називають “дзен-пейзажем”. Якщо панорама постійно відкрита перед очима, мозок досить швидко до неї звикає. Навіть вражаючий вид з часом перетворюється на тло.
Невелике витягнуте вікно може мати сильніший ефект. Людина проходить повз і на мить бачить верхівку дерева або фрагмент лісу. Вона не встигає повністю “перетравити” цей краєвид, тому він довше зберігає свою емоційну привабливість.
Безпека та спільнота закладаються на етапі планування
Темні та незрозумілі простори породжують невпевненість. Людина інтуїтивно уникає шляху, якщо не бачить, що на неї чекає попереду.
Добре освітлені перші поверхи, наявність кав’ярень, магазинів, аптек, майстерень та інших сервісів створюють жвавий рух. Люди бачать одне одного, простір постійно використовується, що робить його більш безпечним.
Аналогічно функціонують спільні зони в житлових комплексах. Важливо враховувати потреби різних вікових груп, але не розділяти всіх механічно. Навпаки, варто проаналізувати, як ці групи можуть взаємодіяти.Маленькі діти та старші люди, наприклад, часто багато спілкуються у спільних просторах. Відповідно, біля дитячого майданчика має бути достатньо лавок для проведення часу бабусями та дідусями. Але це ще не все. Також варто спланувати, наскільки зручно буде старшим людям дістатися до ігрового майданчика разом зі своїми онуками. Адже комфорт криється в деталях.
Архітектура може сприяти таким зв’язкам. А може створити будинок, що складається з ізольованих квартир.Проте, багато залежить від менталітету мешканців.
Показовий приклад – балкони. Архітектор часто розглядає відкритий балкон як місце для контакту з повітрям, сонцем та містом. Якщо в умовах Іспанії мешканці воліють проводити час у кріслі на свіжому повітрі, то українці часто швидко його засклюють.
Частково це пояснюється практичними міркуваннями: пил, погода, бажання отримати додатковий простір або зберегти тепло.Але існує й психологічний аспект – він надзвичайно важливий. Якщо зовнішнє середовище сприймається як вороже, людина створює додатковий бар’єр – засклює балкон.
До цього додається пострадянська звичка відмежовуватися: “моє закінчується на порозі квартири”. Під’їзд, двір і територія будинку українцями, на відміну від європейців, сприймаються як чужі.
Але житловий простір не обмежується вхідними дверима.
Простір має відповідати людині
Архітектура впливає також на наше самосприйняття. Коли спосіб життя, можливості та внутрішнє самовідчуття людини змінюються, а оточення більше не відповідає їм, виникає розбіжність.
Саме тому зі зростанням доходу або зміною соціального статусу люди часто прагнуть змінити район проживання, будинок або квартиру. Йдеться не лише про збільшення площі. Людина шукає середовище, в якому зможе повноцінно відчувати своє життя.
Сама по собі архітектура не здатна зробити людину щасливою. На емоційний стан впливають робота, здоров’я, стосунки, новини та безліч інших чинників.
Однак, простір щодня або підтримує людину, або виснажує її ресурси. Він може створювати відчуття гармонії, а може постійно конфліктувати з нею.
Для мене саме в цьому полягає гармонізація простору і людини. Забудовник має розглядати будівлю як складову більшої системи: міста, природи та повсякденного життя.
І якщо нова архітектура не покращує місце, де з’являється, отже, оптимальне рішення ще не знайдено.