Фото до статтіНовини. Суспільство / Думки21.08.2026 13:005 хвилин 702 0Читать на русском
Підписатися
Сьогодні спостерігав відео з Краматорська – невеличке місто! Видно сліди від влучань дронів та КАБів, над вулицями встановлені протидронові сітки, половина мешканців вже виїхала. Наприкінці 80-х років я часто відвідував це індустріальне, але привабливе місто: монтував верстати з ЧПУ на Новокраматорському машинобудівному заводі. Так, 35 років свого життя я присвятив налагодженню обладнання та працював на десятках підприємств – на жаль, більшість з них знищено росіянами, як-от маріупольські “Азовсталь” та завод імені Ілліча. Росія знищила Донбас і залишила мало шансів на його відновлення.
Відео дня
Я займався налагодженням найрізноманітнішого обладнання! Включно з хроматографами та атомними спектрометрами. Але однією з перших масштабних робіт було відновлення роторного екскаватора для Новотроїцького рудоуправління. Це розташоване на південь від Донецька, одразу після Докучаєвська, праворуч. Та робота залишила в мене яскраві спогади.
Зрозуміло, що мені вже не судилося побачити рідні степи, але я хоча б згадаю про них, втамую трохи ностальгію, навівши уривок зі свого раннього техноесе “Роторне родео”. Його було опубліковано у журналі “Звезда” та на чудовому сайті “Інфодон” про Донецьк, який з 2014 року не оновлювався, але досі існує. Проте спроба відвідати його спричинила занепокоєння у браузері, він попередив про небезпеку та запропонував увімкнути режим підвищеного захисту. Загалом, усе, що пов’язане з Росією, перетворюється на попіл, пил і ніщо.
***
Принагідно виявилося, що праця в степу, в літню пору – це справжня насолода!
Звісно, якщо йдеться про налагодження роторних екскаваторів, а не про сільське господарство. Ні, ні, мені цілком достатньо тієї картоплі, яку я копав на батьківській ділянці. Батька це, до речі, теж дратувало, але такі були звичаї, традиції виявилися сильнішими за нас, особливо в Україні. Ну а небажання займатися землеробством, мабуть, перейшло до нас від діда-механіка, який, якщо й обробляв землю, то лише тому, що першим сів за кермо трактора в селі, а можливо, й у всій Україні.
Так… Загалом, ми впоралися на диво швидко, але незабаром настав час випробувань. Я мав на увазі перевірку вузлів та механізмів, але екскаватор поставив завдання ширше: ми випробували його, а він – нас. На той момент мав прибути машиніст, але він не з’явився, негідник, отримавши п’ятнадцять діб арешту в Дніпропетровську за хуліганство у стані сп’яніння. І що накажете робити?
Інший би розгубився, але в мене такої можливості не було, бригада чекала на оплату праці і дивилася пильно. Назвався груздем – лізь у кузов. Гаразд, я взявся за поручні трапа і виліз. Забрався в кабіну, сів за важелі, озирнувся – і забув про все на світі. Навколо, наскільки вистачало погляду, золотий степ, сині та білі відвали, далекі та близькі кар’єри до самого обрію – краєвид, знаєте, природа! Небо блакитне, хмари, їхні тіні на степовому золоті…
Прекрасно. Треба було, мабуть, обирати професію художника чи письменника! Але річ у тім, що письменники рідко займаються налагодженням роторних екскаваторів, і головна проблема для них – муки творчості. Їм ні про що писати! Вони або вимушено фантазують, або живуть чужим життям, а мені цілком вистачало свого. Раніше, правда, доводилося працювати більше у тісних та темних заводських цехах, де нічого подібного не спостерігалося. А тут, з кабіни роторного екскаватора, відкривався такий широкий простір, хвилясте, золотаво-зелене море.
Ах, який же прекрасний літній степ! Саме тоді, увімкнувши обома руками головний рубильник, встановивши в потрібну позицію командоконтролер і взявшись за важелі, я ще раз озирнувся і зрозумів – це моя батьківщина! І справа не в жартах батька про монгольських предків моєї матері, у що я згодом майже повірив. Усі ми тут, по суті, азіати. Річ у тому, що я народився і виріс у степу, серед безкрайніх просторів. Так, мені доводилося бувати в горах Адірондака, Криму та Кавказу – і в глухих російських лісах. Бачити різні моря та океани. Наклеювати фотошпалери із зображенням кокосових пальм та золотих тропічних пляжів. Але вся ця краса не може зрівнятися із зеленим літнім степовим морем!
Якщо опадів обмаль, то степ вигорає, трава жовтіє, і проступають стерті часом камені, кістки давніх хребтів. Це каміння було стародавнім і п’ятсот років тому, за часів татар; воно було давнім і тисячу років тому, за часів половців; і дві тисячі років тому, за скіфів; і три тисячі, за кіммерійців; і шість тисяч, за трипільців. Воно завжди було стародавнім.
До речі, вам ніколи не спадало на думку піднятися на найближчий терикон і озирнутися? Що? У вас поблизу немає териконів? Дивно. А на Донбасі вони є скрізь, куди не подивись. І хоча середній терикон невисокий, метрів до п’ятдесяти-сімдесяти, краєвид з нього відкривається чудовий. Дивишся і не можеш натішитися. Милуєшся і не можеш відірватися! Безкрайній, полого-горбистий степ зникає в блакитному мареві на обрії, і по ньому розкидані темно-сині конуси. Найстаріші з них уже вкриті деревами і чудово прикрашають наші безлісі місцевості. Але головне, звичайно, – це степ…
Хто тільки не кочував ним! Кіммерійці та скіфи, сармати та алани, хазари та печеніги, половці та татари. З віку в вік, з тисячоліття в тисячоліття. Невідомо, скільки їх пройшло цими просторами, але всі вони в один голос стверджували, що краще за наші степи нічого немає і бути не може! І я їм вірю, я з ними згоден, хоча перерахував лише тих, хто хоча б ненадовго, хоч би на століття затримався в цих степах обітованих.
А скільки було тих, хто проходив, не затримуючись! Хто лише ніздрі роздував, вдихаючи ковильний вітер, хто широко розплющував очі і крутив головою, щоб охопити поглядом неосяжні горизонти, але не міг ні зупинитися, ні пригальмувати – ззаду підтискала черга. Гуни, болгари, авари, угри.
Тисячу років тому цим шляхом на захід прямували й предки моєї дружини – торки, чорні клобуки, турки-огузи. Чорт, не сиділося їм удома! Готи навідувалися сюди, вікінги, наче тут медом було намазано! І я не тільки їм вірю, а й розумію: сам народився в цих степах, ніколи не втомлююся ними захоплюватися і почуваюся незатишно в лісах чи горах. Там тісно! Як взагалі можна жити без далеких обріїв?
Ось і Гоголь, покинувши рідні місця, зів’яв у похмурому Петербурзі. І фельдмаршал Манштейн, зовсім не лірик за покликанням, потрапив під чарівність наших степів. Він наступав влітку 1941 року на Мелітополь і на все життя залишився під їхнім враженням: їдеш на танку день, їдеш другий, а попереду та сама дорога в нікуди! Корифей маневреної війни, він і мав би любити степ, оперативний простір, тому й шкодував про чудові танкові дивізії, марно втрачені в похмурих московських лісах.
Що ж, усе це так, я їм усім вірю, але кочували вони не на роторних екскаваторах, та й час тоді плин по-іншому. А мені потрібно працювати. Я відірвав погляд від блакитних просторів, витягнув креслення та схеми і почав розбиратися з керуванням.
…
Звичайно, його давно порізали на брухт, той екскаватор, адже стільки води витекло, скільки дощів прошуміло над степом. Машини зазвичай живуть недовго, як собаки. Але щоразу, проїжджаючи через Новотроїцьке, я згадую про свій екскаватор. Та ще дорогою до Одеси, між Бердянськом та Приазовським. Там є дивний покажчик на базу відпочинку будівельників: “Екскребул”. Не одразу до мене дійшло, що це скорочення від слів екскаватор, скрепер, бульдозер! От так…
Мимоволі виникає в уяві невисокий, степовий Олімп механізаторів, схожий на старий терикон, на якому поважно сидять матері екскаваторники, бульдозеристи і ці, як їх, скреперисти. Вони потроху п’ють місцевий нектар, закушують азовською рибою і діляться досвідом керування великими машинами! Що тут скажеш? Тільки задумаєшся надовго, зітхнеш і почухаєш потилицю.
2005-2026
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів, але прагне публікувати різні точки зору. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – за посиланням…33002000ПідписатисяТегиУкраїнаДонбасРедакційна політика
- Новини. Суспільство
- Згадуючи роторне родео….
Повернутися на головну OBOZ