Боржник має невиконане зобов’язання, але на момент звернення стягнення виявляється, що майна вже немає: нерухомість подарована, автомобіль проданий, а інші активи передані третім особам. Чи означає це, що кредитор втратив можливість отримати належне?
Не обов’язково.
Українська судова практика вже кілька років розвиває конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору, зокрема для унеможливлення або істотного ускладнення звернення стягнення на його майно.
Важливе уточнення до цього підходу зробив Верховний Суд у постанові від 12 серпня 2026 року у справі № 636/5079/21.
Суд розмежував фіктивні та фраудаторні правочини і фактично підтвердив важливий для кредиторів принцип: реальне виконання договору виключає його фіктивність, але не виключає можливості оцінювати такий правочин як фраудаторний.
Що таке фраудаторний правочин
У Цивільному кодексі України немає окремої статті з назвою “фраудаторний правочин”. Ця конструкція значною мірою сформована судовою практикою як механізм захисту кредитора від недобросовісних дій боржника.
Сам термін походить від латинського fraus – обман, недобросовісність – і використовується для позначення правочинів, вчинених боржником на шкоду кредитору.
Її основою є загальні засади цивільного законодавства, насамперед добросовісність, а також заборона зловживання цивільними правами.
За своєю суттю фраудаторність проявляється тоді, коли боржник розпоряджається майном на шкоду кредитору. Однією з типових ситуацій, що може свідчити про фраудаторність, є відчуження майна після виникнення зобов’язання, якщо характер і умови такого відчуження вказують на його спрямованість на уникнення виконання зобов’язань перед кредитором.
Водночас сам факт наявності боргу та подальшого відчуження майна ще не означає автоматичної фраудаторності правочину. Необхідно оцінювати обставини його вчинення та поведінку сторін у сукупності.
Фіктивний і фраудаторний правочини – не одне й те саме
Саме розмежування цих двох конструкцій стало одним із ключових питань у справі № 636/5079/21.
Фіктивний правочин відповідно до статті 234 ЦК України вчиняється без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлювалися. Інакше кажучи, сторони лише створюють зовнішню видимість певної операції, але насправді не мають наміру досягти передбаченого договором результату.
З фраудаторним правочином ситуація принципово інша. Як наголосила Велика Палата Верховного Суду, не кожен фіктивний правочин є фраудаторним, так само як не кожен фраудаторний правочин є фіктивним.
Фраудаторний правочин може бути цілком реальним: право власності справді переходить до іншої особи, майно фактично передається, а сторони бажають настання відповідних правових наслідків.
Проблема полягає не у відсутності реального наміру виконати договір, а в тому, за яких обставин боржник вчиняє такий правочин і які наслідки він створює для кредитора.
Наприклад, боржник може дійсно подарувати належне йому майно іншій особі. Такий договір не стає фіктивним лише тому, що в результаті у боржника не залишилося активів для виконання зобов’язань.
Однак за певних обставин саме такий правочин може бути предметом оцінки на предмет його фраудаторності.
Що уточнив Верховний Суд
У справі № 636/5079/21 предметом судового розгляду став договір дарування майна, укладений боржником на стадії виконання судового рішення. Верховний Суд звернув увагу на принципову відмінність між фіктивністю та фраудаторністю.
Якщо правочин був фактично виконаний і передбачені ним правові наслідки реально настали, це виключає можливість кваліфікувати його як фіктивний.
Але це не означає, що такий правочин автоматично є захищеним від оскарження кредитором. У такій ситуації необхідно досліджувати інше питання: чи не був реально виконаний правочин використаний боржником на шкоду кредитору.
Саме тому реальний перехід майна до іншої особи може бути аргументом проти фіктивності договору, але сам по собі не спростовує його можливої фраудаторності.
Це розмежування має важливе значення для правильного вибору правових підстав оскарження: кредитору недостатньо лише довести, що після укладення договору майно стало недоступним для стягнення. Необхідно правильно визначити правову природу оспорюваного правочину та підстави його оскарження.
Чому важлива позиція Великої Палати Верховного Суду
Розглядаючи справу, Верховний Суд врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 4 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24. Велика Палата звернула увагу на застосування загальних засад цивільного законодавства при оспорюванні правочинів, вчинених на шкоду кредитору.
Йдеться насамперед про пункт 6 статті 3 ЦК України, який відносить добросовісність до загальних засад цивільного законодавства, та статтю 13 ЦК України, яка встановлює межі здійснення цивільних прав і забороняє зловживання ними.
Велика Палата підтвердила можливість оспорювання фраудаторних правочинів із посиланням на загальні засади цивільного законодавства та заборону зловживання правом, закріплені зокрема, у статтях 3 та 13 ЦК України.
При цьому Велика Палата уточнила підхід до кваліфікації фраудаторних правочинів, наголосивши, що застосування статей 3 та 13 ЦК України як правової основи для їх оспорювання не обов’язково пов’язується з конструкцією фіктивного правочину.
Це має принципове значення.
Право власника розпоряджатися своїм майном не означає, що він може використовувати це право винятково для того, щоб уникнути виконання зобов’язань перед кредитором. Суд може оцінювати не лише юридичну форму операції, а й поведінку її учасників з точки зору добросовісності та недопустимості зловживання правом.
Які обставини можуть свідчити про фраудаторність
Водночас було б помилкою виходити з формули: “є борг + боржник відчужив майно = правочин фраудаторний”. Фраудаторність потребує оцінки обставин конкретної справи.
З урахуванням сформованої судової практики значення можуть мати різні обставини. Зокрема, момент укладення договору щодо часу виникнення зобов’язання або судового спору, характер правочину, його оплатність чи безоплатність, особа набувача, наявність зв’язків між сторонами, ціна відчуження, обсяг майна, який залишився у боржника після операції, а також вплив такого відчуження на можливість задоволення вимог кредитора.
Особливо показовими можуть бути ситуації, коли після виникнення значного боргу особа безоплатно передає основні активи близьким чи пов’язаним особам або протягом короткого часу відчужує майно, за рахунок якого кредитор міг би отримати виконання.
Але жодна з таких обставин не повинна сприйматися ізольовано як автоматичний доказ недобросовісності.
Суд має оцінити поведінку сторін та економічні й правові наслідки операції в сукупності.
Що це означає для кредитора
Для кредитора нова постанова насамперед нагадує про необхідність правильно обирати правову конструкцію захисту. Якщо майно фактично перейшло до іншої особи і сторони дійсно бажали такого переходу, спроба довести фіктивність договору може виявитися помилковою.
У такій ситуації доцільно аналізувати саме ознаки фраудаторності: коли виник борг, коли і за яких умов було відчужено майно, кому воно передане, чи залишилися у боржника інші активи та як операція вплинула на можливість виконання зобов’язання.
Отже, значення має не лише сам факт відчуження майна, а й обставини такого відчуження, поведінка сторін та його наслідки для можливості кредитора отримати виконання.
При цьому важливо пам’ятати ще про одну межу такого захисту. Визнання певного правочину фраудаторним саме по собі не означає автоматичної можливості витребувати майно у будь-якого наступного набувача. Якщо актив надалі був відчужений третій особі, окремого значення може набути питання добросовісності такого набувача.
Що це означає для боржника та набувача майна
Для боржника ключовий висновок полягає в тому, що формальне право розпоряджатися власним майном не є абсолютним.
Сам по собі факт належного оформлення договору, його нотаріального посвідчення, державної реєстрації переходу права власності або навіть фактичної передачі майна не виключає можливості подальшого оспорювання операції.
Особливої уваги потребують операції, які здійснюються після виникнення значних невиконаних зобов’язань або під час судового чи виконавчого провадження та істотно зменшують майнову базу, за рахунок якої кредитор може отримати виконання.
Для набувача майна це також означає необхідність оцінювати обставини операції, особливо якщо йдеться про придбання значних активів у особи, щодо якої відомо про істотні борги або судові спори.
Добросовісність як межа реалізації цивільних прав
У підсумку значення постанови Верховного Суду від 12 серпня 2026 року виходить за межі суто термінологічного розмежування фіктивного та фраудаторного правочинів.
Судова практика послідовно формує ширший підхід: право особи розпоряджатися своїм майном має реалізовуватися добросовісно і не може використовуватися як інструмент для уникнення виконання зобов’язань перед кредитором.
При цьому реальність правочину та його фраудаторність не суперечать одна одній.
Якщо договір фактично виконаний, це може виключати його кваліфікацію як фіктивного. Але якщо обставини вчинення правочину та його наслідки свідчать про недобросовісне використання цивільних прав, такий правочин може бути оскаржений з інших правових підстав.
Для кредиторів такий підхід конкретизує механізм захисту від недобросовісного виведення активів. Для боржників та їхніх контрагентів він ще раз підтверджує: формальної законності операції може бути недостатньо, якщо цивільне право використовується недобросовісно та на шкоду кредитору.