Творчість іспанської художниці існує на межі реальності та фантазії.
«Що може збудувати скульптура сьогодні?» — питаю я Крістіну Іглесіас. «Нові місця, де люди можуть зустрічатися та переживати надзвичайний момент, до якого захочуть повернутися. Твори, як і світло, постійно змінюються», — тепло відповідає іспанська художниця. Цемент, скло, дерево, литий алюміній та смола співіснують у її творчості — матеріали, що дозволяють їй підтримувати плинний діалог з оточенням і, перш за все, з природою. Монументальні роботи Іглесіас здіймаються, створюючи таємничі, огортаючі простори, високо театральні середовища, в яких трансформується сприйняття глядача. Іглесіас революціонізувала дисципліну, поєднуючи об’єм з тінню, вагу з легкістю, постійне з портативним. Черпаючи натхнення з наукової фантастики та поезії — літературних жанрів, що надихають її процес, — вона створила світ, що завис між реальністю та фантазією.
Скульпторка, яка народилася в Сан-Себастьяні, Іспанія, представила великі проєкти та публічні арт-об’єкти далеко за межами своєї країни. Вона мала кілька ключових інсталяцій у Сполучених Штатах, зокрема «Пейзаж і пам’ять» — серію скульптурних басейнів із бронзи, представлених у Медісон-сквер-парку в Нью-Йорку у 2022 році, та «Під видимим» — переосмислення громадського фонтану, встановленого в кампусі Принстонського університету цього року. Наступного місяця вона відкриє виставку нових робіт у галереї Hauser & Wirth у Нью-Йорку.
Переїжджаючи від одного проєкту до іншого по всьому світу, Іглесіас також занурена у два великі проєкти ближче до дому: ретроспектива її творчості буде представлена у Fondation Cartier у Парижі у 2028 році, і вона була однією з трьох художників, обраних для подання пропозиції дизайну для фасаду Слави в барселонській Саграда Фамілія — третього та фінального фасаду незавершеного шедевру Антоніо Гауді, найвищого вираження каталонської модерністської архітектури. Для Іглесіас не існує меж.
Яка ваша мета під час створення?
Мене цікавить можливість того, що через твір можна пройти, ним можна жити, але його також можна уявити. Що він не закінчується власною формою, а відкривається на простір, якого фізично не існує. Коли це відбувається, скульптура перестає бути чимось, що споглядається ззовні, і починає ставати частиною світу, який людина, відвідуючи або спостерігаючи за нею, будує через власне сприйняття. Саме тоді вона по-справжньому починає існувати.
Що є рушійною силою вашої роботи?
Цікавість. Потреба продовжувати вчитися; краще розуміти світ і свій спосіб його освоєння. Я не відчуваю, що досягла якоїсь остаточної мети; скоріше, я відчуваю, що є частиною триваючого процесу. І я вважаю, що саме це підтримує потребу створювати нові роботи.
Прототипування з воском та смолами.
Як зміна клімату входить у вашу практику?
Роздуми про природні процеси роблять неможливим не усвідомлювати їхню крихкість і зміни, які ми спричиняємо. Замість того, щоб ілюструвати проблему, я зацікавлена в тому, щоб нагадати людям, що ми є частиною однієї взаємопов’язаної системи. Деякі роботи намагаються зробити видимим те, що зазвичай залишається прихованим, наприклад, життя під поверхнею води або складність певних екосистем.
Яку роль відіграють вода та море?
У природі вода ніколи не залишається однаковою. Вона змінюється зі світлом, відбиває, зникає та створює звук. Мене це цікавить, тому що, коли я створюю послідовності з водою, це вносить у роботу елемент часу. Виростання біля Атлантики, ймовірно, також вплинуло на ці стосунки. Море завжди вчило мене, що пейзаж не є нерухомим, а реальністю, що постійно рухається.
І що, на вашу думку, мистецтво може зробити перед обличчям екологічної кризи?
Мистецтво не повинно говорити глядачеві, що думати. Воно може запропонувати досвід, який пробуджує більш уважний погляд на навколишній світ. Коли робота дозволяє нам сприймати місце по-іншому, вона може змінити і наші стосунки з ним. Я вважаю, що мистецтво має силу пробудити усвідомлення важливості життя поряд з природою.
Деталь роботи «Купол» (2026).
Як ви уявляєте собі взаємозв’язок між твором та глядачем?
Я ніколи не думала про глядача як про пасивного. Роботу слід відкривати поступово, змушуючи людей зупинитися, змінити положення та подивитися знову. Деякі речі розкриваються лише тоді, коли ми даємо їм час. У момент, коли майже все відбувається дуже швидко, цей досвід уваги здається мені особливо цінним.
Наскільки важливо працювати у громадському просторі саме зараз?
Я думаю, це важливіше, ніж будь-коли. Міста потребують місць, де люди можуть зустрічатися, але також зупинятися і думати. Громадський простір — це не просто місце для переходу; це місце, де ми створюємо спільну пам’ять. Мене цікавить можливість того, що мистецтво може сприяти цьому колективному досвіду.
Джерело новини: www.elle.com