Виставка скульптур у паризькому музеї Пе Тті Пале вшановує таланти, які ніколи не були визнані.
Коли Прюне Нурі згадує момент, коли все почалося, вона стоїть у скульптурній галереї музею Пе Тті Пале — величезній, залитій світлом залі одразу за входом до музею, яку вона називає своєю «кімнатою мрії». Перед нею височіє монументальний портрет жінки, яку вона колись не могла ідентифікувати; ця жінка була активісткою-феміністкою, про яку вона ніколи раніше не чула. Кілька кроків далі стоїть велична робота, створена жінкою, ім’я якої вона ніколи не знала — попри те, що народилася та виросла в Парижі й навчалася в École Boulle, шанованій міській школі ремесел. «Як так, що я про них не знаю? — запитує вона. — Все почалося саме так — як знак питання».
Цифри вражають: лише 4 відсотки робіт у колекції Пе Тті Пале створені жінками, а серед сотень скульптур представлені лише чотири жінки-скульпторки. Нурі знала лише двох із них. Третю мисткиню вона впізнала з абсолютно інших причин. «Я думала, що вона актриса», — каже вона про Сару Бернар. — Я й гадки не мала, що вона також займалася скульптурою».
Її відповіддю на цю нерівність є виставка «Visionaries», що триватиме з 20 жовтня 2026 року до 24 січня 2027 року в музеї Пе Тті Пале. Музей надав 41-річній Нурі carte blanche (повну свободу дій) для створення портретів 18 жінок-скульпторок кінця XIX — початку XX століть, зокрема Кете Кольвіц, Камілли Клодель, Ненсі Елізабет Пропет та Джейн Пупеле. Ці жінки працювали, виставлялися та писали, але згодом були тихо викреслені з історії. Їхні погруддя, висотою від 2,3 до 11,5 футів (приблизно 0,7 до 3,5 метрів), будуть розміщені серед постійної колекції музею, поряд з близько 20 попередніми роботами Нурі.
Нурі працює у своїй паризькій студії.
Виставка також є поверненням додому. Майже два десятиліття Нурі досліджує, як суспільства цінують — і знецінюють — жіноче тіло, починаючи зі своєї роботи 2009 року «Holy Daughters» («Священні доньки»), яка досліджувала гендерні переваги в Індії. Одна з її найвідоміших робіт, «Terracotta Daughters» («Теракотові доньки») — армія зі 108 скульптур дівчат у натуральну величину, натхненних китайськими Теракотовими воїнами, що уособлюють доньок, які залишилися ненародженими через перевагу культури щодо синів, — залишається похованою на материковому Китаї до 2030 року, ставши сучасним археологічним об’єктом, що чекає на світ, який, можливо, сприйме їх інакше. Антропологія, біоетика та медицина пронизують усе, що вона створює, зазвичай у співпраці з вченими, істориками та майстрами, яких вона вважає співучасниками.
Нурі починає не з глини, а з дослідження. «Коли я починаю проєкт, я завжди хочу дізнатися про свій предмет від експертів, які займаються цим все життя — засвоїти факти, а потім перетворити їх на щось більш поетичне», — каже вона. Для «Visionaries» вона залучила трьох мистецтвознавців, що спеціалізуються на художницях того періоду, і протягом року вони грали в те, що вона називає «пінг-понгом», складаючи досьє з приблизно 30-40 кандидаток.
Те, що виявило дослідження, досі вражає її. Жінкам було заборонено навчатися в École des Beaux-Arts (державній школі) — доки активістки, як-от скульпторка Елен Берто, не змусили її відкрити двері. А доти доступ до приватних академій чи студійних уроків від визнаних художників був лише для тих, хто міг платити. Ненсі Елізабет Пропет приїхала до Парижа з Нью-Йорка й два тижні майже нічого не їла, витрачаючи всі свої гроші на матеріали. Мета Вокс Воррік Фуллер, чиї роботи надихнули Гарлемський ренесанс, чула від свого чоловіка, щоб вона зосередилася на дітях; її життєві роботи згодом були знищені під час пожежі на складі. «Ці історії — про стійкість, — каже Нурі. — Про пристрасть, силу та волю до творення».
«Це ідея справжнього погляду в минуле, щоб осмислити сьогодення».
Найбільше її вразили анонімні жінки: учениці, які з’являються на історичних фотографіях скульптурних ательє, серйозно навчалися, а потім зникали через сімейні зобов’язання, не маючи навіть власного банківського рахунку. Для них Нурі створила «The Students» («Учениці») — погруддя заввишки 11,5 футів (найвище на виставці, поряд із портретом Пропет), що є негативним відбитком, формою, яка тримає обрис усіх, кого історія відмовилася назвати.
Створення скульптур відомих жінок також становило власну загадку: обличчя більшості художниць майже не документовані. Кожен портрет вимагав щонайменше двох придатних для використання фотографій — часто пікселізованих, часто тільки в анфас, іноді зроблених з десятилітньою різницею.
Нурі створювала монументальні роботи в позиченій студії — необробленій конструкційній зоні всередині станції метро Saint-Denis Pleyel лінії Grand Paris Express, де навесні наступного року її скульптури Венери будуть висіти на майже 89-футовій (27-метровій) стіні. Більшість ранків вона їздить велосипедом до лінії 14, сідає на поїзд до кінцевої зупинки, перевдягається в каску, жовтий жилет і будівельні черевики, а потім приєднується до своєї команди — молодих скульпторів, які нещодавно закінчили École Boulle, її альма-матер, та Франка Барбуарона, самовченого майстра-ливарника, якого вона зустріла на ливарному заводі в Оверні у свої двадцять років. Їхніми щоденними супротивниками були голуби та пил.
«Mothership» («Материнський корабель»), вулична скульптура, у процесі створення.
Одна з 18 робіт зачіпає її особливо. Марі Башкирцева, українська художниця, померла від туберкульозу у 25 років і, здавалося, знала, що помре молодою — вона творила шалено, ніби змагаючись із власним прогнозом. Нурі гостро відчуває спорідненість: у 2016 році, у віці 31 року, їй діагностували рак грудей, і вона пройшла дворічне лікування — детально й відверто описане у фільмі «Serendipity» («Щасливий випадок»), документальному фільмі 2019 року, який вона зняла про цей досвід, а продюсерами виступили Анджеліна Джолі та Даррен Аронофскі. «Мені пощастило — я вижила, а вона ні. В її час я б не вижила», — каже вона. «Це ідея справжнього погляду в минуле, щоб осмислити сьогодення».
Це осмислення починається ще до того, як відвідувачі зайдуть до музею, з «Mothership» — колосальної фігури, що стоїть перед музеєм. Усередині очі з білого каррарського та чорного французького мармуру, вбудовані в погруддя Нурі та приховані на п’єдесталах по всій колекції, повертають погляд кожного, хто їх знаходить. Відвідувачі почують жінок також — через уривки з їхніх щоденників і листів, прочитані Маріон Котійяр французькою та Жанель Моне англійською.
Нурі уникає ставити себе в один ряд з ними — або розмірковувати, які з її власних робіт переживуть її. «Коли твориш, твориш від душі, — каже вона. — Я хочу надихатися, а не тривожитися». Вона не буде сповільнюватися, незалежно від обставин: виставка в музеї Камілли Клодель під Парижем відкривається в березні 2027 року, а в 2028 році — в Château La Coste та Національному музеї африканського мистецтва Смітсонівського інституту. Якщо запитати, що, на її думку, молода жінка має винести з музею Пе Тті Пале, вона не вагається. «Відданість справі, — каже вона. — Ідея належить лише тій, хто її втілює».
Джерело новини: www.elle.com