Українсько-польські дебати не вщухають, тому варто поглянути на проблему під іншим кутом. Перш за все, не слід заперечувати знищення цивільного польського населення – це очевидно був воєнний злочин, і це потрібно визнати. По-друге, не можна порівнювати кількість жертв. Вбивство одного поляка чи українця через його національність – це вже занадто. Навіть одна невинна жертва є неприпустимою. Вбивства дітей і цивільних не мають виправдання з жодного боку, і жодні цифри не можуть його надати.
Якщо насильство було обопільним, а кількість жертв ми не порівнюємо, то варто шукати причини цього насильства. У польському публічному дискурсі українське насильство 1943 року часто подається як вихідна точка, після якої польські дії розглядаються як відповідь. Однак, цьому насильству передували десятиліття державного тиску на українську більшість, що призвело до ескалації, яка врешті стала обопільною.
Зустрічаються коментарі про співіснування двох народів на одній землі. Однак, землі, які обидва народи вважали своїми, – це не лише Волинь та Східна Галичина. Зона справжнього переплетення двох народів, приблизно співмірних за кількістю, лежала західніше – Холмщина, Підляшшя тощо. Саме звідти комуністична Польща у 1947 році виселила понад 140 тисяч українців у рамках операції “Вісла”. Це окремий великий злочин комуністичної Польщі, скоєний спільно з радянським керівництвом, який, однак, значно рідше присутній у польській публічній пам’яті, ніж Волинська трагедія.
Волинь же не була територією двох приблизно рівних національних спільнот. Українці становили там переважну більшість. За польським переписом 1931 року, українці складали від двох третин до 70% населення, а в багатьох повітах – понад 80%. До того ж, перепис вважається заниженим на користь поляків, а частина польської присутності на селі була наслідком державного осадництва. Це була не “нетерпима меншина”, а етнічно та історично українська земля з польською меншиною. Корінна більшість на своїй землі вимагала елементарного – шкіл, своєї церкви та мови. Відповіддю польської держави на ці вимоги була політика пацифікації, що й призвело до радикалізації.
Саме таку послідовність подій потрібно вибудовувати, а не ту, яку виводить, наприклад, Снайдер, роблячи початковим українське насильство, а польське – лише реакцію. Це підміна причини й наслідку. Придушення прав корінного населення радикалізувало настрої, що призвело до брутальних чисток, які, своєю чергою, викликали такі ж чистки з іншого боку. Кільце насильства замкнулося.
Як шукати примирення за взаємних звинувачень? Варто згадати, що спроби примирення вже мали місце в історії. Експеримент Юзевського був непоганою спробою, але його було згорнуто після смерті Пілсудського, коли перемогла лінія ендеків, і політика повернула до полонізації та знищення православних храмів. Отже, Польща вийшла з проєкту порозуміння односторонньо – це був свідомий вибір польської держави.
Нині нам знову потрібно шукати примирення, без якого вступ до ЄС, ймовірно, буде заблокований Польщею. Який вихід із глухого кута? По-перше, обидві сторони мають усвідомити, що спільна держава в епоху націоналізму була майже неможливою, і українці мали право виборювати власну державу, якої тоді ще не мали. По-друге, слід прийняти, що вшанування українських націоналістів в українській традиції пов’язане з боротьбою проти окупації (переважно радянської), а не “за Волинь”, як, можливо, думають поляки. Без ключових постатей ОУН чи УПА здобути державу було б значно складніше та довше.
Розмежування першопричин конфлікту та морального виправдання злочину – це єдиний чесний шлях до порозуміння. Це уможливлює визнання провини без втрати власної історичної суб’єктності. Визнання заслуг історичних постатей не вимагає замовчування їхніх злочинів. Варто повчитися у німців, які майстерно працюють із минулим (Vergangenheitsbewältigung). Вони виставляють, скажімо, трактат Мартіна Лютера “Про євреїв та їхню брехню” (1543) в окремій вітрині в музеї. Лютер, засновник Реформації, був нетерпимим у ставленні до єврейського населення та інших віросповідань. Його висловлювання підхоплювали націоналістично-антисемітські кола, а пік використання досяг у націонал-соціалізмі XX століття, що мало жахливі наслідки. Німці відкрито пишуть про це в музеях, книжках, буклетах. Водночас постать Лютера вшановують, адже реформатор церкви, людина, яка сформувала німецьку літературну мову, важлива для культури іншим боком своєї діяльності. Його антисемітизм відкрито препарується і засуджується. Це ознака зрілої культури – показати складність постаті, а не канонізувати.
Так само щодо Бандери чи Шухевича – їхнє місце в історії зумовлене безкомпромісною боротьбою за державність проти тоталітарних імперій. Але це не означає, що суспільство має толерувати їхню відповідальність за трагедію польського цивільного населення. Проблема сучасного діалогу полягає в тому, що польський політичний дискурс вимагає від України повного зречення цих фігур. В умовах екзистенційної війни за виживання така вимога є замахом на саму ідею української збройної боротьби за незалежність.
Справжнє примирення буде можливим лише тоді, коли Польща прийме антиімперську та державотворчу суть українського націоналістичного руху, а Україна – засудить воєнні злочини без побоювання очорнити своїх героїв, навчившись працювати зі складною історією, як це роблять німці чи інші європейські інституції. Україна не повинна заперечувати злочини, вчинені українцями, щоб зберегти право на власну історію. Але й Польща не повинна заперечувати українську боротьбу за державність, щоб зберегти пам’ять про польських жертв.
Україна може визнати злочини проти польського цивільного населення, але водночас має право вважати боротьбу українського визвольного руху за незалежність легітимною історичною боротьбою. Так само Польща має право зберігати пам’ять про польських жертв, але водночас мусить визнати, що український національний рух виник не з “ненависті до поляків”, а з прагнення народу здобути власну державу. Ці твердження зовсім не суперечать одне одному. Навпаки – артикулювати їх одночасно є ознакою зрілої історичної культури.