Фото до статтіНовини політики / Думки17.08.2026 15:005 хвилин 912 0Читать на русском
Підписатися
На початку цього тижня, приблизно 18 серпня (якщо не станеться жодного форс-мажору) Верховна Рада, за поданням глави держави, має затвердити нового міністра оборони. І не тільки його, але давайте зосередимося саме на цій ключовій постаті вітчизняної політики та на вимогах, що до нього висуваються. Власне, навіть на одній вимозі: організувати та провести дієву мобілізацію. У найстисліші терміни. Як то кажуть, на вчора.
Відео дня
Ця вимога виглядає головною в очах багатьох політичних діячів. Згадаємо гнівні вигуки низки депутатів як з провладних, так і з опозиційних фракцій на адресу Федорова: мобілізацію не забезпечив! Усе інше не має значення! Не буде кому воювати – кому будуть потрібні цифрові технології!
Ну, в цьому є сенс. От тільки чому народні депутати (всіх інших критиків “залишимо осторонь”) не бажають поглянути у дзеркало? Адже саме вони, нардепи, за своїм статусом (принаймні, теоретично) не є кнопкодавами, а законодавцями, котрі створюють закони, ухвалюють їх і контролюють виконання. Президент, він же Верховний Головнокомандувач – не самовладний правитель держави. Парламент має право (і обов’язок) його контролювати та коригувати, а на додачу ще й призначати прем’єра та формувати уряд (окрім кількох міністрів, кандидатури яких обирає глава держави, проте затверджують все одно депутати). В Україні змішана форма правління, нічого не вдієш (знову ж таки, принаймні теоретично). Відтак відповідальність за недоліки з мобілізацією лежить не лише і не стільки на міністрі оборони, скільки на парламентарях, які зобов’язані законодавчо забезпечити мобілізацію та в разі потреби своєчасно внести зміни до дій президента чи прем’єра, якщо їхні кроки (або бездіяльність) роблять мобілізацію малоефективною.
Іншими словами, формат і правила мобілізації залежать від міністра в останню чергу, а в першу – від глави держави, уряду і парламенту. Президентський указ, постанова Кабміну та законодавчі зміни можуть бути ініційовані як міністром оборони, так і іншими політичними суб’єктами.
Пригадаємо: наприкінці 2003 року тодішній головнокомандувач генерал Залужний наголосив на необхідності мобілізації 400-500 тисяч “багнетів”, аби покрити некомплект у бойових підрозділах і підготувати необхідний резерв. А що на це відповів президент? Мені, мовляв, стільки не потрібно, і невдовзі звільнив Залужного та всю його команду. Те, що цього разу помилився президент, який не мав військової освіти, було одразу очевидно для незалежних експертів. Але нардепи не звернулися до цих експертів і не скоригували дії глави держави, хоча мали для цього всі можливості. Довготривалі наслідки – загальновідомі.
За рік, коли проблеми з нестачею особового складу стали очевидними (причому добре навченого, оснащеного та мотивованого особового складу), очільники адміністрації Байдена, яку мала змінити адміністрація переможця президентських виборів Трампа, звернулися до України: знизьте вік юнаків, яких мобілізують, із 25-ти до 18-ти! Ми готові додатково профінансувати навчання й озброєння поповнення! Залишилося ще два місяці до вступу на посаду Трампа, навіть якщо він згорне цю додаткову програму, озброєння, спорядження та початкову військову підготовку молоді солдати встигнуть отримати! Пропозиція була проігнорована. Звісно, можливо, вік мобілізації варто було б знизити до 21 року, а не до 18 років, але така реформа дала б ЗСУ чимало молодих вояків із сучасною загальною освітою, яких явно не вистачає. Нардепи могли б ініціювати потрібне країні рішення, закріпивши його законодавчо – але вони відсиділися в стороні.
Наступного року, коли Трамп розпочав свої геополітичні маневри, в Україні не тільки не знизили вік мобілізації, а й широко відчинили кордон для молоді 18-22 років, суттєво підірвавши цим потенціал вітчизняної економіки та посиливши економіку Євросоюзу – аякже, не менше, ніж півмільйона енергійних та освічених працівників, які в найближчі роки (або й взагалі) не повернуться до рідної країни! І справа не лише в тому, що цей крок влади радикально підривав майбутній мобілізаційний потенціал України – він бив і б’є донині по економіці воєнного часу, по підтримці інфраструктури, по всіх вимірах українського життя. А де були і є наразі депутати? Там, де і завжди.
Відтак нікого не здивувало, що, проголосувавши за усунення з посади міністра оборони Михайла Федорова та звинувативши його (здебільшого в істеричній тональності) у зриві мобілізації, нардепи не запропонували жодних законодавчих інновацій у цій сфері, ба більше – не перекрили вільний виїзд за кордон юнакам у категорії “18-22” попри потреби економіки воєнного часу у людських ресурсах. А новий уряд? Теж прагне “порятувати генофонд нації”, тобто заздалегідь орієнтується на поразку України? Чи не вважає, що у разі швидкого закінчення “гарячої” війни її знову не змінить “гібридна” чи принаймні “холодна”, тож сильна армія буде потрібна завжди? А, можливо, всі свої сподівання покладає на Трампа, який “спинить війну”?
Як на мене, хто б не був призначений новим міністром оборони, він не зможе провести ефективну мобілізацію, щоб протистояти новим хвилям російської навали, якщо не здійснити буквально блискавичну зміну низки законів. І найперше – законодавства про воєнний стан, доповнивши його положеннями про найвищий ступінь такого стану – стан облоги. Конкретні його деталі – окрема тема, тут же зазначу, що слід негайно скасувати можливість для т.зв. ухилянтів ховатися від мобілізації, не виходячи з квартир чи з сільських дворів. А у разі нападів на військовиків, які проводять мобілізацію, чи публічного підбурювання до таких нападів зобов’язати (не дозволити, а зобов’язати!) останніх застосовувати зброю. Мій колега Ігор Лосєв, Царство йому Небесне, повторював: мобілізація – це завжди примус, а той, хто стверджує інше – або просто ідіот, або “корисний ідіот” Кремля та Луб’янки. Он у другій Речі Посполитій оголошена 30 серпня 1939 року мобілізація передбачала лише два покарання для ухилянтів: ув’язнення та розстріл. Отож мобілізоване у стислі терміни Військо Польське билося героїчно – не його провина, що президент, уряд і головнокомандувач у перші ж дні війни втекли з Варшави, втративши управління армією. Як писав Черчилль про тодішню Польщу, “найхоробрішими серед хоробрих занадто часто керували наймерзенніші з мерзенних”. На щастя, у нас багато в чому склалося краще, разом із тим багато в чому – на рівні Речі Посполитої, а то й гірше.
Та повернімося до сьогодення.
За чинних обставин ефективна мобілізація можлива лише в разі, якщо вона реально торкатиметься всіх верств населення. Обслуги елітарних клубів, дітей можновладців, молоді не від 25, а від 21 року, втікачів за кордон (або “замороження” громадянських прав, або служба у війську), “кварталу 95”, і, нарешті, нардепів. Абсолютна більшість із них не має жодного стосунку до законотворчості, тож нехай ідуть на фронт (он британські лорди та члени палати громад у двох світових війнах захищали свою країну, час від часу приїжджаючи до Лондона на засідання, якщо на те була змога, – і Британія вистояла). От і наші кнопкодави зможуть двічі на рік збиратися на тиждень-два, щоб проголосувати, – і мерщій у військо, причому не в тили його…
Так, здійснити належні законодавчі зміни буде складно, але ефективна мобілізація без залучення значної частини тих, хто записався в “українські лорди”, неможлива. Тим більше, що між справжніми британськими лордами та нашими вельможними нуворишами – дистанція більша, ніж дальність польоту балістичної ракети, чи не так?
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – за посиланням…3737119000ПідписатисяТегиУкраїнаМобілізація в УкраїніВерховна Рада УкраїниРедакційна політика
- Новини політики
- Нардепи та ефективна…
Повернутися на головну OBOZ