Фото до статтіНовини. Суспільство / Думки23.08.2026 12:508 хвилин 5,5 т. 0Читать на русском
Підписатися
“Будьте сміливими та відважними. Не бійтеся і не панікуйте перед ними, адже Господь, Бог ваш, сам іде з вами; Він не залишить вас і не покине вас”. (Книга Повторення Закону 31:6)
Відео дня
Валерій Залужний для NV.ua
Зберігаючи минуле, не втрачаємо майбутнього.
Тридцять п’ять років Незалежності України – це не лише період для переосмислення минулого етапу, а найголовніше – для визначення векторів подальшого руху.
Якщо порівнювати наш шлях із виходом Ізраїльського народу з єгипетського рабства до “землі, що тече молоком та медом”, як сказано в Біблії, то нам залишилось подолати ще п’ять років.
Проте саме ці роки можуть виявитися найскладнішими, вимагаючи єдності, консолідації зусиль та прагнення до свободи. Адже необхідно протистояти не лише зовнішньому ворогу, а й “піщаним бурям”, що несуть брехню, втому, зневіру та втрату надії.
Як писав Іван Франко у своїй поемі “Мойсей”: “І зневірився люд, і сказав: “Набрехали пророки! У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?”
Сьогодні Україна, можливо, найближче підійшла до стану, коли сумніви щодо подальшого шляху можуть пронизувати суспільство і вже почали це робити. А написи: “Чого ждать? І доки?” ряснітимуть, як скрижалі, хоча й вирізьблені вже на картоні.
Тож, аби відповісти на запитання: “Що далі і як не помилитися, щоб нарешті вибратися з темряви пустелі?”, необхідно проаналізувати шлях, пройдений нашою державою за ці 35 років, і визначити стратегічні пріоритети для майбутнього вирішального етапу.
Розпад СРСР став найзначнішою геостратегічною зміною ХХ століття. Російський президент Путін вважає цю подію найбільшою хибою. І це не випадково, адже якщо геополітичний злам незворотний, то хибу ще можна спробувати виправити.
Тому і сьогодні, якщо на Заході припинення існування Радянського Союзу сприймається радше як об’єктивний історичний процес занепаду та розпаду будь-якої імперії, то в Кремлі, всупереч історичній логіці, домінує інша точка зору – цього не повинно було статися.
Доки в Москві керуються саме такими міркуваннями, російська стратегія невизнання Української Незалежності залишатиметься визначальною та виключатиме будь-які компроміси – як для уявних виборів, так і для тривалого миру. Тут “пророки” не повинні брехати. Проте це значна помилка і для керівництва РФ, адже одержимість виправленням історії вже призвела до масштабної війни, в якій не буде переможців, і сама Росія не зможе перемогти.
Незалежність України, попри результат історичного процесу розвалу імперії, стала кульмінацією багатовікової боротьби наших предків за Свободу. Саме про це слід пам’ятати.
Або хоча б про те, якою ціною її здобули ті, кого сьогодні, на 35-й рік незалежності країни, за яку вони боролися, нарешті поховали на рідній землі. Це мають бачити і пам’ятати сучасні захисники. Чи не стануть вони новими заручниками політичних маніпуляцій і чи не шукатимуть спокою десь, як і тисячі тих, хто ще не повернувся.
1991 року історія, немов рух тектонічних плит, спричинила потужний землетрус у самому серці Європи. Важко сказати, чи викликав він хоча б у тогочасної еліти надії та сподівання. Та чи була це саме та еліта, яка мала б перетворити очікування на реальну роботу з розбудови держави.
Очевидно, що саме еліти мали б сформувати міцні інституції, відповідальні за розвиток та зміцнення економіки, армії, науки, технологій, освіти.
Вже сьогодні можна впевнено стверджувати, що саме тоді щось пішло не так. Замість розбудови Держави Україна, за яку боролися і загинули тисячі українців, ми отримали кланово-олігархічну республіку, яка, відстоюючи інтереси одних, системно руйнувала віру та суспільну єдність – суспільства, що попри дві революції об’єдналося вже під час війни.
Чи вистачить цього на найскладніший етап шляху, чи ті ж, хто переймається лише власними інтересами, візьмуть реванш і визначать подальшу долю свободи? Усе це стало наслідком саме втрачених можливостей, зокрема й через забуття власної історії.
Історії, яку й сьогодні в Україні хтось намагається переписати.
Можна довго аналізувати період з 1991 року, але найтрагічнішою помилкою тоді було вважати, що власна свобода, здобута вихором історії, захистить себе тим же вихором. Вже нам, – тим, кому в 1991 році було 18 років і хто вірив у ту еліту, – довелося у 2014 році власною кров’ю виправляти їхні помилки. Але чи справді це були помилки, чи чийсь план – покаже лише час.
Саме тому нехтування ЗАХИСТОМ та ОБОРОНОЮ держави стало найголовнішими похідними факторами, які зрештою й призвели до того, що ця кривава велика війна стала можливою.
Звісно, кожні складні політичні рішення ухвалюються залежно від ситуації, в якій перебуває держава саме в той момент. Потрібно це розуміти і поважати ці рішення. Можливо, дійсно, на тлі нестабільності державних інституцій молодої держави потрібно було йти на поступки Росії, аби запобігти війні ще тоді – понад 30 років тому.
Але чи було далекоглядним при цьому масово роззброюватися, скорочувати видатки на армію, за добу ухвалювати рішення про перерозподіл Чорноморського флоту? Тоді виходить, що війна не просто відкладалася, а відбувалося планове послаблення держави Україна.
Ми, громадяни України, не лише роззброїли власну армію – ми втрачали стратегічні заводи, підприємства, науковий потенціал, технологічні виробництва. Саме цього сьогодні не вистачає, щоб хоча б вибудувати власну ракетну та протиракетну галузь.
Війна – це поганий стан. І найкраще, коли політика держави базується на максимальних зусиллях для запобігання ескалації, що призводить до неминучого. Але уникати можна різними шляхами. Головне при цьому – дбати про посилення потенціалу, щоб у критичний момент все ж мати змогу себе захистити.
А є й інший шлях – декларувати щирі наміри та прагнення, не дбаючи про захист та безпеку, йдучи на конфронтацію, в очікуванні, що війни зрештою не станеться.
Ще один особливий урок – це урок Будапештського меморандуму.
Сьогодні це не про роль ядерної зброї. Адже у сучасному світі технологічного прогресу з’являються вже значно дешевші та простіші, але не менш смертоносні системи озброєнь, які й визначатимуть контури майбутніх воєн.
Приклад Будапештського меморандуму важливий тим, що безпека держави не може базуватися виключно на зовнішніх запевненнях, навіть на гарантіях. Жодні документи не можуть замінити власної спроможності держави захищати себе. А захистити себе держава може лише через готовність власного народу до опору та боротьби, навіть довготривалої.
Я не відкидаю ідей про міжнародні безпекові союзи та блоки, але усвідомлюю, що користь від них можлива лише тоді, коли за ними стоять власна сила, економічна стійкість та технологічна перевага. А об’єднуватися потрібно з тими, хто свою державну стратегію в сфері оборони будує на усвідомленні та готовності до змін, які сьогодні несе світу науково-технологічний прогрес.
Оцінюючи десятиліття нашої Незалежності, не можна оминути увагою 2014 рік. Початок війни, якій намагалися запобігти не посилюючись, а роззброюючись і дрейфуючи в бік Росії. Це був дуже складний рік втрат і болю, але водночас і надії.
Саме тоді, через війну, українське суспільство продемонструвало, який величезний потенціал до самоорганізації та спротиву воно має. А ще були люди, які не побоялися взяти на себе відповідальність там, де державні інституції не встигали діяти або їх просто не було.
Зрештою, суспільство по-справжньому оцінило важливість армії, довіра до Збройних сил зросла, самі Збройні сили почали змінюватися, а держава змушена була зробити безпеку основою національної політики. Велику війну тоді вдалося зупинити. Знову, як і у далекому 1994 році, саме наша неготовність призвела до єдиного правильного рішення на той час.
Мінськ дав ще один урок. Шанс дається один раз.
Саме в цей момент потрібні рішення, а не відкладені проблеми, які вже нічим, окрім війни, не вирішити. Попри весь трагізм ситуації, що цьому передував, ми отримали шанс переформатувати наші уявлення та підходи до значення Незалежності та місця України у світі. Місце, яке можливо зайняти лише маючи власну силу.
Зрештою, дипломатичні маневри навколо намагань вести перемовини з Росією призвели до прогнозованої війни.
Важко сказати, чи не є і сьогодні пасткою якісь перемовини з Росією, адже єдиний вихід – це припинення вогню (ceasefire). Але що вже точно є пасткою – це ослаблена, деморалізована та заполітизована армія, яка вже не дасть шансу вибратися з пастки перемовин.
Допоки ж вихід із чергової “піщаної бурі” 2022 року відкрив перед нами досвід абсолютно нової війни. Ми побачили, що сучасна війна – це вже не лише танки, артилерія та ракети. Це безпілотні системи, штучний інтелект, автономні системи управління, аналізу та збору даних, роботизовані комплекси, стійкі супутникові комунікації.
Війна стала десь дешевшою та доступнішою, але жорстокішою. Україна стала одним із головних полігонів військово-технологічної революції XXI століття і мала б стати чи не найпотужнішою Державою у світі. Державою, що винайшла нову зброю.
Ось ще один урок.
Війна пришвидшує розвиток науково-технічного прогресу. Як на лихо, саме цей прогрес, вбиваючи щодня і цивільних людей, дає можливість комусь заробляти. Так, на жаль, було завжди. А тому жоден маркетинг, яким би “красивим” він не був, не замінить справжньої стратегії, побудованої на науці та досвіді.
Лише чітко сформована політична мета та розроблені стратегії, зокрема військова, дають шлях до реалізації цієї мети. А наша мета – це все ж таки ПЕРЕМОГА.
Спротив українського народу підтвердив нашу суб’єктність і чітко демонструє необхідність відмови від політики так званих “сірих зон” у системі міжнародних відносин. Ми виходимо зі статусу “буфера” між Сходом і Заходом, у якому нас намагалися тримати десятиліттями і Схід, і Захід.
Але вже сьогодні Україна стала епіцентром, з якого починається формування нової архітектури безпеки європейського континенту. Збройні сили України здобули унікальний досвід ведення повномасштабної технологічної війни проти переважаючого противника – досвід, якого не має жодна армія країн НАТО. Це вже реалії, які можуть відкидати лише ті, хто вперто намагається заперечувати сучасні реалії війни і жити в парадигмі стримувань “Холодної війни”.
Україна стала одним із ключових суб’єктів формування нової європейської архітектури безпеки. Чи всі в Європі готові до цього – ще одне відкрите питання.
Тепер перед нами постає головне питання: як перетворити досвід цієї війни на довгострокову систему національної безпеки? Яким чином нам пройти цією пустелею ще, можливо, п’ять років, не пересварившись і не розчинившись у світі, який вже починає жити та вибудовувати порядок за новою логікою – логікою надзвичайно стрімкого науково-технологічного прогресу.
Для цього потрібна осмислена дієва стратегія розвитку. В основі якої чільне місце має зайняти БЕЗПЕКА. І так: будь-хто, хто буде обіцяти розвиток економіки, відновлення, прогрес, нехтуючи ключовим фактором безпеки – це “пророк”, що пророкує всім нам уже відомий шлях.
Але фактор безпеки – це не тільки сучасні Збройні сили. Це і підготовка фізиків, інженерів, математиків. Це знання історії та тримання свого коріння, як запорука виживання нації. Це наш двигун для виходу з пустелі і побудови своєї, здобутої кров’ю незалежності.
Україна вже довела, що вміє боротися. Тепер нам потрібно довести, що ми вміємо виживати та перемагати стратегічно: не допускати помилок минулого, перетворювати досвід на доктрину майбутнього, технології – на економіку, армію – на систему стримування, а Незалежність – на незворотну історичну реальність.
Нам потрібно йти далі і зробити все, аби на сороковий рік Незалежності України ми могли сказати: “Нам вже точно ніколи не буде соромно, бо ми не зупинилися в пустелі…”
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – за посиланням…2121002010ПідписатисяТегиУкраїнаДень НезалежностіВійна в УкраїніарміяполітикаДжерелоNV.uaРедакційна політика
- Новини. Суспільство
- 35 років Незалежності:…
Повернутися на головну OBOZ