Трудові іммігранти в Україні: між порятунком для економіки та ризиками для суспільства 14.05.2026 12:06 Укрінформ Успішне економічне відновлення потребує 4,5 мільйона додаткових працівників. Чим ризикуємо, якщо це будуть іноземці-іммігранти?
За оцінками фахівців, вітчизняному бізнесу бракує понад 3 мільйонів робітників. Після війни, якщо повернення українських біженців додому затягнеться та якщо не всі вирішать повернутися, потреба у кадрах лише посилиться. У Мінекономіки підрахували: для щорічного зростання ВВП на 7% до 2030 року країні додатково знадобиться 4,5 мільйона працівників. Один із найочевидніших шляхів вирішення кадрової проблеми – залучення іноземних працівників. І вже з різних регіонів України надходять звістки про прибуття “екзотичних” робітників з Непалу, Індії, Бангладеш. Такі повідомлення викликають обговорення щодо потенційних загроз масового потоку зовнішніх трудових мігрантів. Особливо, враховуючи оцінки експертів, згідно з якими щорічна потреба у залученні іммігрантів може сягати 300 тисяч осіб.
ІММІГРАЦІЯ – ТІЛЬКИ КЕРОВАНА, З ВІДБОРОМ, ПРАВИЛАМИ ТА ЗАПОБІЖНИКАМИ
За розрахунками науковців, демографічні втрати України внаслідок війни перевищили 10 мільйонів осіб. Це стосується тих, хто виїхав за кордон, хто залишився на окупованих територіях, а також загиблих військових і цивільних. Для ринку праці удар ще більш відчутний, адже ринок втратив сотні тисяч громадян працездатного віку.
Тому не дивно, що під час опитувань керівники 75% українських компаній повідомляють про нестачу робочої сили. Особливо – у будівельній, сільськогосподарській, логістичній галузях. Бракує кадрів і в комунальній та бюджетній сферах.
А дефіцит кадрів – це не лише про стагнацію окремих підприємств та уповільнення розвитку всієї економіки. Це ще й про загрозу для нашої, і так “хворої”, пенсійної системи. Офіційно працевлаштованих у нас уже менше, ніж пенсіонерів. Хоча солідарна система ефективна лише тоді, коли на одного отримувача пенсії “працюють” 3-4 особи. В Україні таке вже неможливо. Хіба що масово залучати до роботи (і до сплати ЄСВ та податків у нашій країні) іноземних громадян…
Про те, що нам рано чи пізно доведеться масово завозити додаткових працівників з-за кордону, говорять не перший рік. Тому тема не нова. Хіба що зараз обговорення у публічному просторі помітно активізувалися. Як через сигнали про можливе швидке закінчення війни, так і через згадані вже новини про приїзд цілих груп іноземців для роботи у різних наших містах та регіонах – до Івано-Франківська, на Черкащину, Хмельниччину, Київщину… Можливо, каталізатором цих дискусій стала підготовка Стратегії державної міграційної політики України до 2035 року, а можливо, вплив інцидентів з мігрантами, що почастішали у Європі.
«Україна вже відчуває реальний дефіцит робочої сили. І в цій ситуації ми змушені ставити питання: чи готові ми не лише повертати своїх громадян, а й системно залучати людей ззовні. Йдеться про керовану імміграцію – політику з чіткими правилами та зрозумілими критеріями, яка відповідає потребам економіки», – наголосив, відкриваючи дискусію за круглим столом в Укрінформі на тему «Імміграція для відновлення: як Україні закрити дефіцит кадрів і зберегти безпеку», президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник.
Але це має бути не хаотичний, а чітко контрольований та керований процес у межах системної державної політики залучення іноземних працівників. Інакше ризикуємо повторити помилки, допущені деякими донедавна максимально відкритими для іммігрантів західними демократіями, в суспільно-політичному житті яких некорінне населення відіграє дедалі більшу (часто дестабілізуючу) роль, де поглиблюються міжетнічні протистояння, релігійні протиріччя, збільшуються рівень злочинності та ступінь терористичних загроз, а на околицях великих міст порозросталися справжні «гетто приїжджих».
В українських умовах, враховуючи нашу жахливу демографічну кризу, підсилену найбільшою у 21 столітті війною, масштабними руйнуваннями та іншими імовірними повоєнними турбулентностями, а також відсутність досвіду масового залучення трудових мігрантів, це може набути ще більших і загрозливіших масштабів.
Отже, систему запобіжників слід розробити та почати впроваджувати ще до того, як українські кордони почнуть перетинати десятки чи сотні тисяч іноземних трудових мігрантів. Головним викликом при формуванні відповідної політики буде пошук балансу між потребами ринку праці, питаннями безпеки та готовністю суспільства до інтеграції нових мешканців.
Реальні ж потреби у таких працівниках зможемо оцінити лише тоді, коли спробуємо бодай частково виправити ситуацію з кадрами за рахунок внутрішніх ресурсів, зокрема, залучення частини економічно пасивного населення.