Українсько-польські дискусії щодо трагічних подій минулого не вщухають. Пропоную поглянути на проблему під іншим кутом. Перш за все, слід визнати: знищення цивільного польського населення було воєнним злочином. Це не підлягає сумніву.
Друге, не варто порівнювати цифри жертв. Вбивство одного поляка через його національність – це вже забагато. Так само, як і вбивство одного українця. Жодна невинна жертва не має виправдання. Жодні цифри не можуть виправдати жодну зі сторін, адже не існує такого співвідношення втрат, яке б перехилило шальку відповідальності в той чи інший бік. Згадування окремих випадків убивств дітей не допоможе примиренню.
Якщо насильство було обопільним, а кількість жертв ми не порівнюємо, то логічно дослідити причини цього насильства. У польському публічному дискурсі українське насильство 1943 року часто подається як відправна точка, а польські дії – як виключно відповідь. Проте, це не так. Цьому насильству передували десятиліття державного тиску на українську більшість, що призвело до ескалації, яка врешті стала обопільною.
Існують твердження, що це було співіснування двох народів на одній землі. Але зона справжнього переплетення двох приблизно рівних за чисельністю народів лежала західніше – Холмщина, Підляшшя. Саме звідти комуністична Польща 1947 року виселила понад 140 тисяч українців в рамках операції “Вісла”. Це окремий злочин комуністичної Польщі, скоєний спільно з радянським керівництвом, який, однак, значно рідше згадується у польській публічній пам’яті, ніж Волинська трагедія.
Волинь же не була територією двох приблизно рівних національних спільнот. Тут українці становили переважну більшість – за польським переписом 1931 року, від двох третин до 70% населення. Багато хто вважає ці дані заниженими на користь поляків, а частина польської присутності на селі була наслідком державного осадництва. Отже, це була етнічно та історично українська земля з польською меншиною. Корінна більшість на своїй землі вимагала елементарного: шкіл, своєї церкви, мови. Відповіддю польської держави на ці вимоги була політика “пацифікації”, що призвело до радикалізації.
Саме таку послідовність подій потрібно розглядати, а не ту, яку вибудовує, наприклад, Тімоті Снайдер, подаючи українське насильство як першопричину, а польське – як виключно реакцію. Це є підміною причини та наслідку. Придушення прав корінного населення радикалізувало настрої, що призвело до жорстоких чисток, які, своєю чергою, викликали такі ж чистки з іншого боку. Коло насильства замкнулося.
Як же шукати примирення за наявності взаємних звинувачень? Спроби примирення вже мали місце в історії. Експеримент Юзевського був гідною спробою. Однак, після смерті Пілсудського перемогла лінія ендеків, і політика повернула до полонізації та знищення православних храмів. Польща вийшла з проєкту порозуміння в односторонньому порядку – це був свідомий вибір польської держави.
Сьогодні нам знову необхідно шукати шляхи до примирення, без якого, ймовірно, Польща блокуватиме наше вступ до ЄС. Який вихід із цієї ситуації? По-перше, обом сторонам слід усвідомити, що спільна держава в епоху націоналізму була майже неможливою. Українці мали право боротися за власну державу, якої тоді ще не мали, на відміну від поляків. По-друге, потрібно прийняти, що вшанування українських націоналістів у сучасній українській традиції пов’язане з боротьбою проти окупації (переважно радянської), а не “за Волинь”, як можуть думати поляки. Без ключових постатей ОУН чи УПА здобуття держави було б значно складнішим та довшим.
Розмежування першопричин конфлікту та морального виправдання злочину – це єдиний чесний шлях до порозуміння. Він дозволяє визнати провину без втрати власної історичної суб’єктності. Визнання заслуг історичних постатей не вимагає замовчування їхніх злочинів. Варто перейняти досвід німців у Vergangenheitsbewältigung (опрацювання минулого).
Як німці позиціонують, скажімо, Мартіна Лютера? Засновник Реформації був нетерпимим у своєму ставленні до єврейського населення та інших віросповідань. Він вимагав позбавлення прав та вигнання євреїв, вважаючи їх святотатцями. Трактат Лютера “Про євреїв та їхню брехню” (1543) німці експонують окремою вітриною в музеї. Вони вказують, що націоналістично-антисемітські кола в XIX столітті підхоплювали його вимоги, а націонал-соціалізм XX століття довів це до жахливих наслідків. Проте, постать Лютера вшановують, адже людина, яка реформувала церкву, є важливою для культури. Його антисемітизм відкрито аналізується та засуджується. Це ознака зрілої культури – показати складність постаті, а не канонізувати.
Так само щодо Бандери чи Шухевича. Їхнє місце в історії зумовлене безкомпромісною боротьбою за державність проти тоталітарних імперій. Але це не означає, що суспільство має толерувати їхню відповідальність за трагедію польського цивільного населення. Польський політичний дискурс вимагає від України повного зречення цих постатей. В умовах війни за виживання така вимога є замахом на саму ідею української збройної боротьби за незалежність.
Справжнє примирення буде можливим, коли Польща прийме антиімперську та державотворчу суть українського націоналістичного руху, а Україна засудить воєнні злочини, не боячись очорнити своїх героїв, навчившись працювати зі складною історією, як це роблять німці. Україна не повинна заперечувати злочини, вчинені українцями, щоб зберегти право на власну історію. Водночас, Польща не повинна заперечувати українську боротьбу за державність, щоб зберегти пам’ять про польських жертв.
Україна може визнати злочини проти польського цивільного населення, але водночас має право вважати боротьбу українського визвольного руху за незалежність легітимною. Польща має право зберігати пам’ять про польських жертв, але водночас мусить визнати, що український національний рух виник не з “ненависті до поляків”, а з прагнення народу здобути власну державу. Ці твердження не суперечать одне одному. Навпаки – артикулювати їх одночасно є ознакою зрілої історичної культури.