Фото до статтіНовини. Суспільство / Думки27.08.2026 19:003 хвилини 60 0Читать на русском
Підписатися
Цей матеріал з’явився після того, як напередодні я читав допис у Фейсбук від одного доволі відомого українського публіциста.
Відео дня
Такого собі українця, який якимось чином опинився за кордоном і наразі проживає в Канаді. Він писав не персонально мені й не стосовно мене. Але читати його міркування про війну, мобілізаційні процеси та людей, які мають боронити Україну, було настільки неприємно, що залишатися осторонь я не міг.
Особливо коли особа розмірковує про чужий обов’язок перед державою, встигнувши влаштуватися на безпечній дистанції від цієї держави та її конфлікту.
Тому висловлюся відверто.
Війна не повинна залишатися клопітом винятково тих, хто не зміг від неї сховатися.
Бо саме так дедалі частіше виглядає наша суспільна угода.
Одні особи воюють тривалий час. Без чітко визначеного терміну служби, без зрозумілих перспектив заміни, з короткими відпустками між бойовими завданнями. Вони зазнають втрат у здоров’ї, сімейних стосунках, професійних кар’єрах, планах на майбутнє, втрачають побратимів і частину себе.
Інші роками намагаються обґрунтувати, чому саме вони не мусять воювати.
У когось наявне бронювання. У когось — відстрочка. У когось — правильний медичний висновок, отриманий у відповідній установі. У когось є знайомі. У когось — фінанси. У когось — просто переконання, що держава до нього не дістанеться.
А потім ті, хто зробив усе можливе, аби не долучитися до війська, починають давати оцінку тим, хто там опинився.
Чому не втримали оборонні позиції. Чому здійснили відступ. Чому не збили ворожу ракету. Чому командувач ухвалив саме таке рішення. Чому військовослужбовець виявився втомленим, зірвався чи недостатньо ввічливо відреагував.
З безпечної відстані вести бойові дії завжди легше.
Відразу внесу уточнення. Я не поділяю Україну на доброчесних військових і негідних цивільних. Мільйони людей працють, сплачують податки, займаються волонтерством, виховують дітей, надають медичну допомогу, виробляють озброєння, підтримують економіку та допомагають армії. Без їхньої підтримки фронт не зможе триматися.
Однак існує величезна різниця між людиною, яка на даний момент не може брати участь у бойових діях, і тим, хто ухвалив рішення, що воювати за нього зобов’язаний хтось інший.
Ми занадто довго уникали називати цю відмінність відкрито.
Оборона країни не може бути покаранням для тих, хто не встиг ухилитися, придбати довідку, знайти можливість для бронювання чи домовитися. Військова форма не може бути показником того, що особа програла в життєвій лотереї.
Бо тоді ми самі формуємо суспільство, де порядність стає невигідною, служба сприймається як вирок, а уникнення обов’язку перетворюється на життєву хитрість.
І винна в цьому не лише особа, яка ховається.
Держава роками не спроможна встановити чіткі й справедливі правила. Не проводить реального обліку людських ресурсів. Не пояснює, хто дійсно є критично необхідним у тилових регіонах. Не переглядає сумнівні рішення щодо бронювання та відстрочок. Не створює прозорої системи навчання, проходження служби, ротацій та відновлення.
Натомість одним громадянам держава констатує: ви залишаєтеся в армії стільки, скільки буде потрібно.
Іншим фактично дозволяє існувати так, наче ця війна їх не обходить.
Це не є справедливістю. І вже точно не єдністю.
Не можна безкінечно вимагати витримки від тих самих осіб. Не можна переконувати військовослужбовця терпіти ще деякий час, якщо це “ще деякий час” триває роками. Не можна сподіватися, що кілька сотень тисяч родин мовчки понесуть тягар, який мала б розділити вся країна.
Людський потенціал не є безмежним. Військовослужбовці не є безсмертними. Вони не стають менш виснаженими лише тому, що суспільству неприємно говорити про це.
Справедлива мобілізація не передбачає захоплення всіх підряд.
Вона означає чесне визначення кількості осіб, необхідних армії. Проведення реального обліку тих, хто придатний до служби. Розуміння, хто справді необхідний для функціонування економіки. Забезпечення належного навчання. Розподіл осіб відповідно до їхнього стану здоров’я, досвіду та навичок. Встановлення зрозумілих правил служби, заміни та відновлення. Покарання не тільки тих, хто уникає обов’язку, а й тих, хто продає можливість уникнути цього.
І найголовніше — припинити вдавати, що все якось вирішиться без участі переважної більшості суспільства.
Не вирішиться.
Армію не можна роками поповнювати переважно тими, кого вдалося відшукати. Державу не можна боронити за залишковим принципом. Війну не можна здобути, якщо участь у ній залежить не від обов’язку, а від здатності уникнути цього обов’язку.
Ми можемо як завгодно довго говорити про єдність. Але єдність починається не з прапорів у профілі та належних слів у День Незалежності.
Вона починається зі справедливого розподілу відповідальності.
Не всі мають служити в піхоті. Не всі можуть перебувати на передовій. Але кожен повинен нести свою частку обов’язку, а не лише свою причину, чому цей обов’язок має виконати хтось інший.
Бо Україну не врятує суспільство, в якому одні мають обов’язок захищати державу, а інші — лише право оцінювати, наскільки добре вони це роблять.
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – за посиланням…00000000ПідписатисяТегиУкраїнаМобілізація в УкраїніВійна в УкраїніухилянтиарміяДжерелоФейсбук Ігоря ЧернецькогоРедакційна політика
- Новини. Суспільство
- Війну не можна…
Повернутися на головну OBOZ