Фото до статтіНовини. Суспільство / Думки30.08.2026 14:373 хвилини 282 0Читать на русском
Підписатися
У той час, коли Росія продовжувала планомірні атаки на Київ та інші міста України, коли повітряні тривоги лунали ледь не щогодини, коли палали торговельні центри та житлові будинки, колишній командувач головного штабу Армії боснійських сербів Ратко Младич відійшов у вічність у Гаазі, зазначає Віталій Портников для видання “Збруч”.
Відео дня
Це був очікуваний фінал. Старця-ката ніхто не планував звільняти навіть перед його кончиною, адже скоєні ним злочини не передбачали амністії. І, можливо, найважливішим на даний момент є те, що Младич помирав саме тоді, коли стало очевидно, що всі ці злодіяння були генеральною репетицією для кривавих справ іншого масштабу, які зараз чинить Росія на нашій території. Звісно, формально Москва не підтримувала Ратка Младича та його безпосереднього керівника, президента Республіки Сербської Радована Караджича (який ще живий і перебуває у в’язниці). Росія також не надала допомоги своєму давньому союзнику, фактичному покровителю боснійських сербів Слободану Мілошевичу – виданий міжнародному правосуддю у короткий період спроб встановити в Сербії справжню демократію, він також помер у тюремній камері Гаазького трибуналу.
Але російські спецслужби вже тоді брали участь у подіях на території колишньої Югославії, вже тоді розглядали югославську війну як випробувальний полігон. Вони вже тоді допомагали уникати відповідальності тим, хто був готовий виконувати їхні жахливі накази. Від Сребрениці, яка стала кривавим прологом до нашої Бучі, від облоги Сараєва, яка стала прологом до обстрілів українських міст, до пошуків людей у Херсоні, до ракетних ударів та атак дронів на житлові райони, і до затримання Младича та його передачі до Гаазького трибуналу минуло цілих 15 років.
Протягом усіх цих років він особливо не переховувався – принаймні в період, коли його справжній керівник Мілошевич залишався при владі в Сербії. Його не звільняли з сербської армії – саме сербської, а не армії боснійських сербів, тобто він залишався шанованим військовим пенсіонером. Увесь цей час, як свідчать вже оприлюднені документи, ФСБ знала, де його знайти, ба більше – створювала йому всі умови для збереження свободи. Якби не прагнення Белграда налагодити діалог з Брюсселем та розпочати реальний процес європейської інтеграції, Младич так і помер би, уникнувши покарання.
Але варто знати й інше. Зоран Джинджич, прем’єр-міністр Сербії, який організував видачу Мілошевича, був незабаром убитий. Його однопартієць Борис Тадич, який став президентом Сербії та організував видачу Караджича та Младича, перетворився на політичного ізгоя. А до влади в Белграді прийшов колишній міністр пропаганди Мілошевича, який здавався радикалом і брехуном навіть на тлі самого диктатора – Александр Вучич, з яким буквально кілька днів тому обіймався наш президент. Вучич, справжня політична маріонетка, чудово розуміє, що більшість сербів досі вважають Младича героєм і жертвою, вперто ігноруючи кров на руках вбивці. Тому він розповідає співгромадянам про несправедливість міжнародного правосуддя, тому пропонує поховати Младича на сербській землі, тому обурюється, що кривавому генералу не дали померти вдома.
Отже, покарання відбулося. І це має значення. Але усвідомлення суспільством своєї провини за злочин або хоча б поява бажання відмежуватися від злочину – відсутні. А це означає, що Гаага не виконала своєї головної функції – не стала щепленням від появи нових младичів, від нових воєн, від нових етнічних чисток. Все може повторитися знову й знову.
І для нас це – найважливіший висновок на наступні десятиліття. Можна досягти справедливості щодо злочинця – але не можна змінити країну та суспільство, якщо самі громадяни не бажають таких змін. Серби, на відміну від росіян, мали і можливості, і політиків, і міжнародну підтримку – й нічого не допомогло. А це означає, що тепер – і, можливо, на десятиліття – у нас із росіянами будуть різні герої та різні жертви. У нас – ті, хто їх зупинив. У них – ті, хто нас убивав. І навіть коли ми впораємося, і якщо ми колись раптом доб’ємося справедливості щодо злочинців і хтось із них помре в ув’язненні, а не у власному ліжку, це лише посилить у Росії відчуття несправедливості та жагу реваншу.
Цей дамоклів меч і після війни висітиме над нашими головами, над головами наших дітей і онуків. Важливо просто пам’ятати про це – і не розслаблятися, і не дати вкотре себе обдурити ані підступним чужинцям, ані жадібним і безмозглим своїм.
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – за посиланням…11010000ПідписатисяТегиСербіяІсторіяМіжнародний кримінальний суд в ГаазіДжерелоЗбручРедакційна політика
- Новини. Суспільство
- Смерть за ґратами:…
Повернутися на головну OBOZ